— Я з села Українка, Миколаївського району. Як почалася війна, ми ще два тижні були вдома, де в нас було господарство і свій будинок. Проживали з донькою вдвох – вона у мене інвалід першої групи, не ходяча – на візку. Потім нас перевели в підвал дитячого садочку, де прожили 2,5 місяці. Згодом прийшов наш дільничний – запропонував відвести до більш безпечного місця – бо тут вже і світла не було, а обстрілюють кожного дня. Він нас на своїй машині відвіз до Миколаївського Обласного Товариства Червоного Хреста, які нас поселили у цей шелтер, де з 19 травня і живемо з дочкою. Важко все це згадувати, – говорить переселенка Надія Григорівна Соколан з навертаючими сльозами на очах.
— Звичайно, для доньки тут у шелторі не зовсім зручно: туалету для неї немає, помитися нормально умов немає, бо вона паралізована. Але нічого, ми і з цим впораємося. Живемо в окремій кімнаті. Волонтери придбали спеціальний стілець для туалету. Дякуючи людям, які допомагають, ми маємо ліжка та є що їсти! Так і живемо, – продовжує Надія Григорівна, яка вже звикла приймати життя таким як воно є, з надією на доброту людей та покращення ситуації в Україні.
— А тепер зима йде, що ми будемо робити, де жити… — ні одежі теплої немає і нічого не знаємо, чекаємо що нам скажуть… Нас хотіли перевезти до Німеччини, потім це все чогось затягнулося і я вже не схотіла їхати туди, тому що і в Одесі не дуже спокійно, а з донькою треба довго там перебувати. Мені самій важко з нею, бо мені вже 70 років… Тож і вирішили залишитися в Україні, що буде — те й буде, – бідкається Надія.
— В нашому будинку зараз вже і вікна і двері повилітали усі. Їх можна встановити, але був би газ і світло та аби не було обстрілів, то ми б і повернулися. Світла у нас немає з першого дня війна – трансформатор перебило, припинилося газопостачання, який згодом відремонтували. А зараз знову нічого немає – ні світла, ні газу, ні води… Якщо б не падало зверху, можливо було б повертатися додому, – такими планами ділиться з нами Надія Григорівна.
У селі Українка, в якому раніше проживало 1170 осіб, зараз залишилося тільки 10 – дільничний та хлопці, які доглядають за худобою, а ще старенькі, що не захотіли виїжджати. Їм іноді підвозять гуманітарну допомогу та воду. І ця інформація допомагає не залишати надію на повернення до дому. Тому ми бажаємо їм витримки та терпіння і скорішого здійснення їх планів!
Сьогодні Надія Григорівна отримала подарунковий сертифікат «Сільпо» в рамках проекту «Інтегрована гуманітарна відповідь в умовах війни та післявоєнного відновлення», який реалізується фондом «Вихід». Вона вдячна за таку можливість, а головне за розуміння і підтримку людей!