“Лікарем стала випадково, тому що не поступила вчитися на перекладача, а мама, яка працювала медичною сестрою, запропонувала вивчитися на лікаря” — так розповідає лікар фтизіатр КП «Вознесенський міський центр первинної медико-соціальної допомоги» Світлана Шиманська.
Після закінчення рідного Запорізького медичного університету, за розподілом, попала в Херсонську область, Каховський район, Велико Лепетіхську ЦРЛ. Вийшла заміж і залишилася працювати, аж поки не почалася війна.
«Після 2-х місяців окупації виїхала до Вознесенська. Це було лячно і важко. Виїхали тільки з третього разу — сама з двома дітьми — 14 і 16 років. Першого разу об’їжджали, тому що по греблі не пропускали. Довелося їхати через Херсон – Снігурівку, а потім вже до Миколаєва можливо було виїхати. Я вступила до різних чатів по евакуації і люди розповідали жахливі історії — як військові російської армії і дітей роздягали і речі розкидали. Того дня ми приїхали до Херсону, а виїзд перекрили і ми, на своїй машині, не встигли виїхати. Залишилися у тітки в Херсоні. Другого разу поїхали через Береславський район — дуже далеко об’їздили, біля 30 блокпостів тільки в одну сторону. На кожному посту дуже довго проходили перевірку документів… На одному із пунктів підходить російський військовий і запитує, — скільки років дівчині. У мене руки затряслися від страху, тому що можуть забрати дітей. Відповідаю, що 11, а він, — ладно, — будемо вважати, що 10 років. Хоча вже, на той момент, їй було 13. Другого разу ми також не проїхали. Тоді я звернулася до колег у туберкульозному диспансері і взяла довідку, що у дитини туберкульоз і нам потрібно їхати до Києва на операцію, щоб доньку не чіпали. Кожного дня о 6 ранку виїздили і поверталися у вечорі… З третього разу вдалося виїхати.
В нашому пгт Велика Лепетиха, коли ми були в окупації, довго не було росіян, а потім почали ставити блок пости та по лікарні ходити. Я вже тоді зрозуміла, що не зможу їм надавати послуги із-за свого до них ставлення.
До Вознесенську ми вирішили виїхати тому, що у мене тут живе брат. І якраз звільнилося місце фтизіатра, бо попередня фахівчиня виїхала за кордон. Таким чином звільнилося місце для мене. Я тут працюю як міський фтизіатр і ще на пів ставки районний фтизіатр. Мене тут всі підтримуюсь і співробітники і пацієнти».
Лікарка веде прийом хворих, надає консультації та видає ліки, проводить обстеження, за зверненням та направленням сімейних лікарів, переймається долею контактних осіб. Зараз біля 60 хворих отримують послуги.
Поки повертатися до Великої Лепетихи не планує. По-перше, там після підриву Каховської ГЄС, повна посуха, води немає зовсім.
Син Єгор вчиться в 11 класі, планує вступати до вищого освітнього юридичного закладу. А донька Юлія має хобі — вишивка бісером, і маму залучила цим займатися.
