Сюди до шелтору ми приїхали у березні 2022 на три дні, як думали с початку, а перебуваємо тут вже сім місяців. Військові, які випадково помітили нас, стали вивозити людей з села, але тільки дітей і жінок, тому що рейсові автобуси вже не ходили. Інші люди самі стали тікати, коли почали обстрілювати будинки ракетами. На сьогодні село майже повністю зруйноване, в ньому не залишилося жодної людини, тому що там йдуть бої. Моя хата згоріла, зруйновані всі господарські будівлі… Випустивши все своє господарство – корів та інших тварин люди просто тікали, – розповідає переселенка Ірина Шукалович з села Новогригорівки Миколаївського району, Миколаївської області
Яким чином нас вивозили – зібрали біля клубу, сказали, що за нами приїде автобус, але він не приїхав. Пізніше вже через село їхали військові міні бусами, побачили людей, під’їхали і запитали: «Що ви тут робите? Ви не повинні тут бути…». А ми здивовано: «Як не повинні бути?» Нас не було видно, бо ми вийдемо з підвалів, попораємося по господарству і знову ховаємося. Люди не виходили на вулицю, всі сиділи по підвалах. Хоча в березні ще було холодно, але хати не топилися, бо боялися, якщо ворог побачать дим то вирішить, що в хаті хтось є і будуть прильоти. Ми так жили — швидко у хату забігли, помилися, речі чисті або які є одягли і знову до підвалу, – продовжує Ірина
Добре пам’ятаю 14 березня — пряме попадання у крайній будинок села. Серед односельців почалася паніка… Люди стали виїжджати на своїх машинах, поки це було можливим … Ми залишили село 16 березня, бо діти були дуже налякані, тай ще після того як побачили що їх друзі виїжджають. Щоб заспокоїти дітей, ми змушені були давати їм заспокійливе. Моя дитина каже мені: «Мама, я не хочу помирати.» Я його запитую: «А ти знаєш що таке помирати?» – Так — відповідає – це боляче… У мене син Владислав, 11 років і чоловік також зі мною, який виїхав пізніше, — розповідає далі переселенка з Новогригорівки.
Після того як нас вивезли військові, за допомогою Червоного Хреста, ми поселилися тут у шелтері. Коли від’їжджали то взяли з собою продукти, одягли старі речі, бо думали що люди у Миколаєві також переховуються у підвалах. Приїхавши сюди, побачили, що ліжка нормальні, є людям де помитися, — щиро дякує Ірина працівникам шелтора.
Нам пропонували виїхати за кордон, але ми тут відчуваємо себе як вдома. З нашого села виїхали у Румунію, деякі у Польщу, але більшість з них вже повернулися. Односельці зараз усі проживають поблизу Миколаєва — обліпили його як мухи. Кожної суботи сільською громадою збираємося на ринку «Колос», там у нас як «сходка». З нами зустрічається сільський голова Олег Пилипенко, якого звільнили з полону, де перебував три місяці, – ділиться Ірина.
Я тут у шелтері виконую обов’язки старости поверху. Готуємо списки найнеобхіднішого для людей, а волонтери допомагають одягом та іншим. Ми, коли могли їздити в село хоча б на годину, відвезли туди теплі речі, а зараз вже одягнути немає що. Дома ж все розбито та згоріло бо на 9 травня окупанти обстрілювали таким снарядами, які спочатку горіли самі, а потім вибухали і загоралося все навколо. У нас згоріло повністю пів-вулиці. Я жила в старій хаті, якій було більше 100 років, вона, як землянка. І у німецько-радянську війну у тій хаті лікували людей, рятували життя, серед них і росіян…. А зараз такі ж росіяни знищують наші міста і села, вбивають наших людей…, — зі сльозами на очах закінчує свою розповідь Ірина Шукович.
Ми зі свого боку бажаємо витримки усім людям, які опинились в подібних умовах, віри у нашу перемогу та мирне процвітаюче життя!