— Нас довго обстрілював ворог. Влучення були і в двори, і в будинки, горіли як автомобілі так і будівлі. А потім люди вже зібралися і стали думати, що треба звідси якось вибиратися, бо за нами ніхто не приїжджає, ніхто нічого не пропонує, допомоги чекати нема звідки. Перші, хто наважилися, пішли пішки. Бачимо — ніби нормально. Потім вже автомобілями почали виїжджати. Людей стали потрохи самі односельці вивозити, а нам довелося добиратися пішки до Засілля, — зітхаючи, говорить Інна Зайцева з села Благодатне Миколаївського району. — Після прийняття рішення залишити село, ми вибралися з погреба, взяли сумку з документами і сіли в автомобіль. Нас вивозило 5 машин, якими вдалося лише трохи проїхали, а потім змушені були вийти з них, бо знову почали над нами літати снаряди, і далі довелося добиратися пішки. Ми не знали що там робиться на дорогах, бо тиждень жили у погребі. Слава Богу вибралися! — А з Засілля вже автобус нас вивозив до Миколаєва. Це був сільський шкільний автобус, вже побитий, без вікон… Усю дорогу молилися, аби вдало доїхати.
28 березня внутрішньо переміщені з села Благодатне нарешті приїхали до Миколаєва і Червоний Хрест почав займатися їх облаштуванням. Так чимало людей з цього села опинилися у шелтері.
— Ми ще місяць протрималися у селі, але більше вже не мали сил. Змушені були відпустити худобу – корів, свиней. А їм, бідним, навіть нікуди було піти, щоб напитися води, ні річечки, ні ставочка поруч немає — це щоб ви розуміли. І в нас не було можливості чим корів навіть напоїти… І де вони?… Їх вже давно, мабуть, немає… Нам неможливо було з погребу вийти, тому що постійно обстрілювали, – додає односельчанка Інни Таміла Дарейко.
У шелтері живуть по дві сім’ї у кімнаті. У Таміли чоловік на війні, а вона з трьома дітьми — 2, 6, 11 років вже п’ять місяців проживає в одній кімнаті з сім’єю сестри. Інна теж має трьох дітей 8, 13, 14 років і також живуть у кімнаті разом з сім’єю з їхнього ж села – жінки, діти, чоловіки, всього вісім осіб. Переживають як в таких умовах навчатися дітям…
— Все є – і ліжка, і їжа…, але за 5 місяців так до дому хочеться – сил вже немає, — важко зітхаючи декілька разів повторює Таміла. Хочемо побажати якомога скоріше всім повернутися додому, а нам скоріше звільнити наші землі від ворога!