«Тримаємося і продовжуємо надавати допомогу!»
Війна застала нас зненацька. Хтось ще спав у ліжку, хтось працював, хтось якраз збирався на роботу. Російські війська обстрілювали будинки мирних жителів та соціальну інфраструктуру хаотично. В тому числі і лікарні. Лікарні, де були беззахисні пацієнти, а лікарі рятували життя!
4:58. Лікарка Руслана прокинулася від гучних звуків, вікна тряслися, пролунали три вибухи.
«З п’ятої ранку і до дев’ятої я сиділа плакала… Я сиділа на підлозі і рахувала вибухи. Ще мабуть сім вибухів бахнуло. Але о дев’ятій годині я зібралася і поїхала на роботу», — згадує ранок 24 лютого Руслана.
На роботі, в Кульбакінський амбулаторії Центру надання медико санітарной допомозі №1, Руслана майже нікого не застала. Пацієнтів не було, а у тих, хто був — паніка. Люди були з валізами, купою речей, домашніми тваринами.
«Я продовжувала ходити на роботу. Ми надавали допомогу пораненим, приходили з осколочними пораненнями. Люди приходили на перев’язки. Я стала волонтерити. Будемо чесні, я просто зловила себе на думці, що роботи поменшало, а допомогти хочеться».
Нині Руслана працює на трьох роботах: сімейною лікаркою в ЦПМСД №1, в часній клініці у Фонді Притули, виїжджає у села та надає консультації місцевим; та продовжує роботу у своїй лікарні.
«Поранені осколками зверталися до нас постійно. Ми діяли по ситуації: обов’язково обробляли рани та робили щеплення від дифтерії та правця. Якщо були складні випадки, ми перенаправляли».
У травні російська ракета впала неподалік від поліклініки, де працює Руслана. Звук вибуху та розбитого скла. На щастя, у медзакладі не було нікого, крім охорони. Ніхто не травмувався. Проте лікарня і досі у шрамах від розлетівшихся осколків, на стінах та асфальті дірки.
«Зараз люди частіше звертаються з порушеннями сну, коливаннями тиску, вони стурбовані та знервовані. І це зрозуміло — у країні війна, всі у стресі. Звертають дуже багато гіпертонічних кризів. Плюс не всі приймають терапію, в когось закінчилися таблетки, хтось виїхав».
На думку Руслани, зараз люди стали добрішими — їх об’єднала спільна біда. Ставляться з розумінням один до одного.
Зараз лікарі працюють без запису, щоб якомога швидше та якісніше надати допомогу пацієнтам.
«Ми всіх приймаємо від ранку у порядку живої черги. Поки справляємося, бо людей поменшало. Але коли почнуть повертатися…».
«Ми всі підтримуємо один одного. Коли прощаємося, обов’язково говоримо «До завтра!». Це дає надію».