— Якщо б у дворі не вибухнули снаряди, то може ми б ще й затрималися у селі, – важко зітхає Вікторія Юскевич, переселенка з села Котлярево Миколаївського району Миколаївської області. – Син чудом залишився живим, це були долі секунди. В той час, як він стояв на порозі хати, пролунав вибух. Коли він забіг до неї і навіть не встиг закрити вхідні двері, як вибуховою хвилею накрило весь двір, і будинок, і все що було… Після цього ми вирішили, що потрібно втікати звідси.
— Спочатку над нами пролітали ворожі снаряди і ракети, а коли в Котляреве зайшли військові ЗСУ, то ворог почав обстрілювати село. У нашої хати стіни ще стоять, але пошкоджені двері, вікна, дах. І це ще не межа, межа буде коли закінчиться війна. Ворог б’є з особливою жорстокістю, летить з боку Херсону все що завгодно. В нашому селі пошкоджено 85% усіх будівель –господарчі приміщення, школа, дитячий садок, сільська рада. Деякі будинки зруйновані повністю, а з деяких людей витягували з під уламків.
— Коли нас почали дуже обстрілювати, то люди звернулися до військових ЗСУ з проханням, щоб їх вивезли з села, або зв’язалися з обласним центром для організації евакуації. Перші два автобуси, які приїхали 14 березня, спочатку вивезли лише бажаючих. А потім, коли почалися інтенсивні обстріли, було вже 3 — 4 автобуси, які вивозили в основному тих, у кого були діти та літніх людей. Декілька днів тривала евакуація. Виїхали не всі, дехто ще й до сьогодні живе у селі, мабуть чоловік чотириста, – продовжує розповідь Вікторія. — Ми виїхали 16 березня, того дня жителів вивозили 5 автобусів, та 2 автобуси з Шевченково, а також з Українки та Луча. Наші села межують з Херсонською областю. Нас одразу привезли до цього шелтору, біля 180 осіб, половина з них виїхала до Одеси, а потім хто куди. Ми у цьому шелтері, як говориться, довгожителі. У мене троє дітей – всі ми тут проживаємо. Старшому 30 років – він зараз поїхав по службових справах, середньому – 19, а меншому 10 років. Зі мною ще проживає моя мати, їй 69 років, а також колишня свекруха. Нам тут подобається. Звичайно, додому дуже хочеться, але… Я три місяці не наважувалася поїхати в село, але потім вирішила це зробити. І тільки ми виїхали звідти, як через годину окупанти почали накривати село вогнем …
Коли готувалася ця публікація, я зателефонувала Вікторії, щоб та поділася обіцяними фото. Почула її бадьорий голос і мені було приємно, що в їх родині все стабільно, вони приймають мужньо ситуацію, в якій опинилися та радіють тому, що мають зараз – усі живі, здорові, є дах над головою, щоденна їжа та надія на якнайшвидшу Перемогу!